У питаннях екології український бізнес керується принципом — мінімум вкласти і максимум отримати. При цьому підприємства харчової промисловості по ряду параметрів впливу на навколишнє середовище є провідними серед інших галузей економіки. Недавній приклад з пташиним холдингом «Агромарс», якому закидають екологічних порушень на 254 млн гривень, тільки підтвердив це.
Світлана Берзіна, міжнародний аудитор систем екологічного управління, президент Всеукраїнської громадської організації «Жива планета», розповіла iAgro про ризики, які несе діяльність харчових підприємств і способах їх запобігти.
Вид підприємства харчової промисловості, його технологія, багато в чому визначають значимість впливу його виробництва на навколишнє середовище. Але узагальнивши, з найбільш значущих аспектів можна виділити споживання і забруднення водних ресурсів, відходи і запахи.
По витраті води на одиницю продукції, що випускається, харчова промисловість займає одне з перших місць серед галузей економіки. Високий рівень споживання обумовлює великий обсяг утворення стічних вод. Погано очищені, вони мають високий ступінь забруднення і небезпечні для навколишнього середовища.
Відходи — це проблема номер два. Не перероблені відходи харчової промисловості дуже небезпечні. Наприклад, навіть не перероблені відходи життєдіяльності тварин призводять до вимивання з грунту фосфору й азоту і, в кінцевому підсумку, до деградації родючих земель. Ефективне вирішення проблеми — використання технологій замкнутого циклу і вбудовування переробки відходів у технологічному процесі виробництва (наприклад, біогазові установки). Але такі системи вимагають дорогої модернізації, тому створюють їх одиниці і в комплексі це призводить до порушень природоохоронного законодавства та істотного забруднення навколишнього середовища.
Забруднення атмосферного повітря пилом, оксидами сірки та азоту відбувається здебільшого за рахунок спалювання палива, необхідного для забезпечення функціонування виробництва. Ці види забруднення не дуже значимі, на відміну від запахів та емісій парникових газів, в тому числі від накопичених відходів. Запахи найбільш відчутні для людей, які проживають поруч і працюють на підприємстві. На жаль, в Україні досі не введені ні регламентуючі норми, ні методи оцінки за таким показником як «запахи». На відміну, наприклад, від країн Європи, де вже давно застосовуються відповідні нормативи і стандарти.
До речі, в Україні з 2017 року всі стандарти добровільні до застосування. Це світова практика. Обов’язкові лише дотримання державних норм і правил. Але стандарти якраз і допомагають дотримуватися їх на системному рівні. На жаль, в Україні дуже мало підприємств харчової промисловості, які мають функціонуючу інтегровану систему, що об’єднує управління якістю (ISO 9001), екологічними аспектами (ISO 14001) і небезпечними чинниками, що суттєво впливають на безпеку продукції (НАССР).
Але ж фактори забруднення навколишнього середовища, крім самого середовища, впливають на забруднення шкідливими речовинами продуктів харчування при їх виробництві.
Ще менша кількість українських виробників, які забезпечили відповідність своєї продукції на всіх стадіях життєвого циклу вимогам екологічних стандартів (ISO 14024). Таких всього 22, причому більшість з них — представники малого і середнього бізнесу.
Причин ситуації, що склалася кілька. По-перше, не бажання бізнесу щось змінювати, інвестувати або займатися залученням додаткових ресурсів (в будь-якому випадку, це або інвестиції, або кредити, які треба буде відшкодовувати). Це не стосується всіх, але більшість продовжує дотримуватися принципу — мінімум вкласти і максимум отримати. При цьому, у країні зараз доступні кредити на екологічну модернізацію за пільговими ставками (4-6% річних), в тому числі від незалежних європейських фінансових організацій. Можна вести переговори з місцевою владою про спільне здійснення проектів модернізації за підтримки коштами місцевих екологічних фондів. 70% від коштів всіх екологічних платежів і зборів зараз залишаються в місцевих бюджетах, і, як правило, не використовуються в повному обсязі. Ці гроші цільові, і повинні направлятися виключно на природоохоронні цілі.
Правда, у місцевій владі в останні роки з’явилася нова «фішка» — покласти ці кошти на депозит, а вже отримані відсотки витрачати на інші, не екологічні потреби. Тому особливого інтересу в реалізації проектів немає ні у бізнесу (треба щось ще самим вкласти) ні у місцевої влади (екологічні гроші — незгораємі ресурси, які «працюють» у банку і допомагають вирішити інші питання).
По-друге, мораторій на перевірки бізнесу, який був введений в 2014 році та діяв, по суті, 4 роки, розслабив недобросовісних виробників. Навіщо, власне, що-небудь дотримувати, коли немає контролю і санкцій.
Та й сама система санкцій не оптимальна. По-перше, штрафуються керівники та відповідальні особи. По-друге, штрафи мізерні, в залежності від порушення — від 170 грн до 17 тис. грн. Зупинка підприємства, кримінальна відповідальність за наслідки порушень та відшкодування завданих збитків навколишньому середовищу — це вже істотніше, але добитися цього можна тільки через суд. І тут парадокс. Природоохоронна прокуратура скасована. Держекоінспекція для подання позовної заяви до суду на порушника повинна оплатити всі судові збори і % від стягуваної суми. З бюджетних коштів, яких, як правило, немає.
Ситуацію з системою державного нагляду необхідно докорінно змінювати. Реформа вже почалася і питання, як скоро вона пройде, залежить, перш за все, від політичної волі. Тільки Концепція цієї реформи розглядалася в Кабміні після всіх узгоджень півроку. Вже, правда, прийнята. Підготовлено проекти змін до законодавства. Реформа передбачає ліквідацію Державної екологічної інспекції та створення замість неї Державної служби охорони навколишнього середовища, з розширеними повноваженнями екологічних інспекторів.
І на завершення, в загальному, головна причина сформованого статус-кво — низька екологічна компетентність і культура на всіх рівнях. Ми починаємо говорити про проблему, коли вже є її незворотні наслідки, а не тоді, коли її можна ще уникнути.